Спогади про Білопілля - Іллінський міст

Автор нарису-спогад Віталій Бурковський



 

Старенький, дерев’яний, скрипучий... Таким запам’ятався мені міст через річку Вир, що протікає через центр мого рідного  Білопілля, де я народився, де пройшло моє щасливе босоноге дитинство та більша частина життя...

А назву свою міст отримав від Іллінської церкви, яка була колись   на місці, де зараз знаходиться школа № 2, що по вул Леніна.

Раніше річка Вир була повноводною:  найсміливіші з нас хлопчаки пірнали прямо з  Іллінського мосту у чисту, прозору воду, в якій, на глибині 2-3 метрів , біля самісінького дна, завжди зграйками плавали пічкури...

...Німий дядько, без ноги, яку втратив на війні, на своєму допотопному, завжди чорному, старенькому човні, частенько ловив сіткою рибу. І ніхто не робив йому ніколи ніяких  зауважень з цього приводу - бо риби було багато  і, як нам тоді здавалося, вона ніколи не могла скінчитися. Під час весіннього розливу, коли до річки прибувала вода з Сейму – «семівка» - завжди запливало багато риби. А велика кількість раків в ній свідчила про гарні умови риб’ячого життя.

 Та ми, навіть, і гадки тоді не мали: як це риби може бути мало і що  її треба оберігати, як зараз кажуть, від браконьєрів – бо плескалася вона заважди.

А як цей плескіт гарно було  спостерігати у надвечір’я?

-«Шубовсь» -  і затихло все навкруги! Тільки хвилі від отого «шубовсь» тихо нагадували про риб’ячий конфлікт...

Дітлахи, що жили поруч з річкою, топтухами, а у кого її не було - материними (звісно, без їхнього дозволу) плетеними кошолками  -  теж ловили карасиків та пліточок біля берега.

 Де-хто з «дорослих тіток» частенько замовляли отому німому дядьку, на зрозумілій жестами всім мові, наловити на юшку рибки...І віддячували за це невеличкою чекушечкою саморобної горілки...

Взимку, чистий  лід річки завжди заготовлявся Білопільським маслозаводом для своїх «холодильників»: його довжелезні підвали обкладали кригами  – і холодильник готовий «працювати» до наступної зими!

  Отож і вирубували лід посеред річки, акуратно пиляли його пилками на квадратні метри, а потім витягували баграми та кіньми ці великі, як на наш погляд,  крижини на берег і грузовими машинами перевозили до місця призначення.

Зараз цього не роблять. Тепер мають діючого холодильника, для роботи якого треба витрачати електроенергію, устаткування, обслуговувати його  та ремонтувати! А тоді – льодом обложили зовнішню частину підвалу, поклали на нього захисний прошарок тирси, присипали все це землею...і «працює» сам по собі такий холодильник ...без будь яких витрат електроенергії. І не має хвилювань за зберігаємі продукти, під час перебоїв з постачанням електроенергії!

А який чистий та гладенький лід замерзав на річці, на місті вирізаного? Як гарно було кататися тоді там  на ковзанах? Але  ковзалися на ньому здебільше ...виховані хлопці...

 Бо не досить виховані... виходили до мосту...

  Зазвичай машини, що переїздили через моста, зменшували свою швидкість... І тут, на виїзді з моста, оці «не виховані» хлопці  чиплялися за задній борт проїзджаючої  машини спеціально виготовленими для цього прутами з проволки, і таким чином «їхали на прицепі»  ( на прикручених до взуветок ковзанах) нагору до самого Будинку Культури. А потім з відтіля, вже своїм ходом, спускалися, зі свистом у вухах, згори до мосту: бо ж дорога тоді була значно крутішою ніж тепер, після укладки на ній асфальту.

...Міст був дерев’яним, як кажуть зараз, однорядним. Але мав  вдосталь  «ширини», щоб по ньому мала проїхати вантажівка: полуторка або навіть «студебеккер».

Але дві підводи вже розминутися не мали змоги – ото і чекали коли пройде такий же «транспорт» назустріч.

Якось, катаючись згори: від «штрало»* - до мосту, летів я на своїх рульовиках** вниз  по укатаній машинами засніженій дорозі до мосту, а назустріч, з Замостя, зі страшенним гуркітом, на великій швидкості, з’являється танк Т- 34. Вже й війна скінчилась, звідкіля йому взятись?

Танк зупинився, танкісти – з дуже засмаглими від гарі  обличчами, на яких білими були  лише очі та зуби, - вилізли з гуркочущої залізяки, легко зупинили мене та прямо з моїми рульовиками, поставили на кучугуру снігу, обабіч дороги. Та ще й запитали на всякий випадок: ти не сирота? Батьки є? Бо ж погода була така, що добрий хазяїн навіть собаку на вулицю б не випустив...

А потім оглянулися на вже перетнутий  танком міст і здивувалися: як це він витримав їхнього танка?!..

...Під час війни  моста було зруйновано.

Ремонтували, а вірніше практично будували його заново,  досить швидко за нашими теперишніми мірками. Бо треба було пропускати наступаючі війська, а тоді за несвоєчасне виконання ...не так як зараз, що можна не виконати і ...залишитися «при посаді» та ще й  «вдома»!

Але, хоча і швидко, - будували надійно!... 

...Як гарно раніше  було: якщо мороз за 20 градусів – і до школи «не можна» йти – то ми всі за санчата та й гайда «на вулицю» - до мосту бо біля нього спуск по насипу від мосту до річки  був не гірший ніж на  за Дроздовій горі.

 

А яке гуляння на мосту відбувалося навесні?!

Молодь, та й люди постарше, приходили до  мосту помилуватися  переповненою весняною  річкою з величезними кригами, що повільно підпливали до «биків» мосту, «наїзджаючи» та зависаючи на цих  загороджувальних «биках».      Щоб крига не мала змоги зруйнувати основу моста, перед сваями-опорами мосту були збудовані оці міцні дерев’яні наклонні споруди, які розламували великі криги та ставали на перешкоді їх руху, захищаючи тим самим опори мосту від руйнування.

Особливо багато людей було у «базарні дні». Бо на базари до Білопілля з’їзджалися люди всього району, навіть з Валіївки, Новопетрівки, Куянівки на підводах, а хто, навіть, і пішки...

Якось дядько-середняк ( у нього дві торбинки були перекинуті через плечі: одна спереді, а інша ззаді, на спині, і, таким чином, він, дядько, опинявся по середині між отими торбинками. От і прозивали люди таких носіїв торбинок – середняками!).

 Зупинився цей «середняк» біля перил мосту, залюбувався стрімкою течією, та й не помітив, як одна з торбинок, переваживши іншу, сповзла з плечей та й ...полетіла вниз на пропливаючу крижину, потягнувши за собою і іншу!

- Шестю вісім – сорок вісім!  - вигукнув «середняк».

Отак ми отримали свої перші знання з таблички множення...

...З’ясувалося, що цей «середняк», як він сам пояснював, придидбав на базарі вісім стаканів махорки по шістдесят копійок за стакан...

 Тож миттєво і підрахував свої збитки, поки оклунки летіли у річку...

А щоби зберегти моста від льоду, тобто, від криг, кригу перед мостом навесні сапери завжди підривали вибухівкою.

 Передувала цьому «організаційна робота»: людей, проживаючих біля мосту, завчасно оповіщали, щоби вони обклеїли шиби вікон у своїх хатах паперовими стрічками. Тоді вони, під час вибуху при підриві льоду, не будуть пошкоджуватись і «вилітати».

А, коли наставав час льодоходу, люди приходили подивитися на те, як сапери будуть «підривати» лід та великі крижини,   хоча міліція  не допускала людей на пів-кілометра до мосту: бо ж крижини під час вибуху злітали у височінь до сотні метрів і могли принести біду...

Згодом старенький дерев’яний міст став занадто розхитуватись та скрипіти під час руху по ньому транспорту.

І у 1956 році пішов на «відпочинок»: на його місці  збудували у досить короткий термін новий, залізобетонний. Будували моста працівнии    ОБМУ (особливий будівельно-монтажний участок під керівництвом  Андрія Дмитровича Колесніка).

 Ця організація налічувала близько 170 працівників різних будівельних  професій. Але здебільшого вона компектувалася з «політичних» людей, які були амністовані після смерті Сталіна та приїздили до Білопілля, хоча і «призивались» до ГУЛАГу з інших міст.

Основним призначенням ОМБУ було будування шкіл, будинків  райкомів партії та житлових будинків для райкомівців по всій Сумській області. Доречі, будинок районної бібліотеки та поряд двоповерховий житловий будинок, нинішня школа-інтернат, школа №1, школа №3 (нинішній Будинок Дітей та юнацтва) та інші теж побудовані цією організацією.

Задля будівництва нового мосту був збудований спеціальний бетонний вузол для виготовлення бетонного розчину. Доречі, бетонний розчин, що призначався для будівництва моста, мав відповідати особливим  вимогам, які безумовно виконувались.

До складу бетонного розчину мав входити особливий гранульваний пісок. А такий пісок був тільки на Кримському півострові і доставка його до Білопілля мала «влетіти» у добрячу копійчину.

В ті часи люди самі собі будували житло. Пісок, зазвичай, привозили з Пісок або з Шереметівського кар’єру. Але місцеві будівельники знали, що найкращий пісок - Рижівський, з присеймів’я, під шаром трави, на якій місцеві жителі випасали худобу.

І треба віддати належне керівнику ОБМУ Колесніку А.Д., який взяв на себе велику відповідальність, замінивший кримський пісок на рижівський...

Час підтвердив доцільність ризику керівника підприємства.

Мало хто знає, що під час будівництва двох опор, на яких тримається вся конструкція моста, «заливали» бетонним розчином та «трамбували» його вручну, безперевно на протязі трьох діб!

Такими були технологічні вимоги будування  конструкцій моста: щоб конструкція опори мосту була монолітною.  

Працювали всі   - як єдиний цілісний  комплекс, до якого входили різні будівельні бригади працівників ОБМУ.

  До цього часу  такої організації проведення будівельних робіт   Білопілля не знало!!!

Довелося в цьому досконало організованому «авралі» брати участь і мені.

Але ніхто тоді не наважувався відсторонити мене від роботи бо я, будучи 14-річним  хлопчаком, ...підвозив батьковим самоскидом бетонний розчин від бетонного вузла підприємства до мосту ( по Галушкиній горі),  тому що батько на третю добу  роботи   -  заснув за кермом. І поки він спав працювати довелось мені: бо батько навчив мене керувати автомобілем, як тільки мої ноги «доросли» до педалів автівки, а підкладена на сидінні  куфайка дозволяла «виглядати» з-за керма і бачити  дорогу...

Цей невеличкий епізод заздалегідь був «таємно» узгоджений з керівництвом бо іншого виходу не було: всі працівнии були задіяні і «лишніх» робочих рук не було, тим паче водіїв.

...І стоїть новий бетонний міст і донині. І радує людей, особливо будівельників, що приймали участь у його будівництві, своєю мовчазною міцністю.

Звичайні л

 Що тут примітного, неординарного?Та і як його, моста, можна помітити: адже пройшов по ньому чи проїхав - це ж так звичайно!юди, водії,  що користуються мостом, ...не помічають його, НАШОГО МОСТА.

 Але іноді становиться боляче за НАШОГО МОСТА, коли він потребує вчасного «лікування» та догляду...

 

 

 

І стоїть він самотньо

Тож, проходячи через Іллінський міст, згадаймо людей, які добротно збудували його та нагадаємо нинішнім, що моста треба не тільки білити та вчасно підфрбовувати, але й регулярно ремонтувати нехай навіть не зна, вірно виконуючи свої обов’язки.

І тоді він вірно служитиме іще не одному поколінню людей...чні пошодження.

 

* Штрало – під час окупації німцями Білопілля у приміщенні Прикордонного загону була розташована «організація», до якої кожного дня мали з’являтися люди для отримання «наряду» на виконання щоденної роботи. Наприклад: кожному принести по два відра шлаку від паравозів на залізничній станції і висипати його на вулиці Нижня Пролетарська. І таким чином вулиця ставала «проїзною» під час дощу.

** Рульовики – саморобні санчата на трьох коньках, один з яких, спереді, був  керованим ногами.

7 лютого 2010 року. 



Обновлен 17 ноя 2015. Создан 31 авг 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
Фото Тут спілкуються українською [Vox.com.ua] Портал українця При поддержке NIC.UA